Я знав, що заснути не зможу,
Чекатиму сходу сонця,
Чекатиму темної ночі
З туманами на плечах.
Чекатиму пісні у хмарах,
З прощальною тугою пісні,
Що в зграї пташиній клекоче,
Бринить у розбурканих снах.
Я знаю – то марево мозку,
Злютованого повсякденням,
Та все ж я не втрачу надії
І вийду до неї у ніч.
Я стогоном стримаю сльози,
Не витру, бо зраджу натхнення,
Блищать діаманти на віях…
Я змістом стою віч-на-віч.
А може то – пройдені роки?
Що казкою зрідка заходять
І кличуть поглянути ще раз
На те, що не вернеш назад.
І витерши сльози руками,
Всміхаючись, шморгаю носом,
Ступаю на землю розкислу,
Навіки моєї, весни.
1987-1989
