Стихи(Укр.)

Коли виносять у ніч чорнії коні,
Тоді – назустріч: трави,  роси і зорі,
Тоді, позаду біль, утрати і горе,
Тоді до вітру всміхнуться хмарини сонно,
Коли виносять у ніч чорнії коні.

Коли виносять в заграву червонії коні,
Тоді назустріч потоком зоря-зоряниця.
Тоді цілющо співатиме давня криниця,
Напоїть  щастям спраглі в роботі долоні,
Коли виносять в заграву червонії коні.

Коли виносять мене зоряні коні,
У безмір осяяних щастям очей коханих,
Під реквієм вітру, криниці та трав шовкотканих,
У пінному квіті садів ми з тобою потонем,
Коли виносять нас зоряні коні.
1998

Хто тебе чекає за вікном?
Дін-дом.
Хто тебе чекає уві снах –
Страх.
Хто за тінню снить первісним злом?
Дін-дом.
Хто лежить у тебе на вустах.
Страх.
Хто із мороку  на тебе зрить?
Дін-дом.
Він заплавлений в твоїх очах –
Страх.
Кожну мить рахує, кожну мить,
Дін-дом.
Час прийде і він впаде на дах.
Страх.
Він заплетений у волокно думок.
Дін-дом.
Закодований у рухах і речах.
Страх.
Він – маленький, в скроні, молоток,
Дін-дом.
Землетрусом нидіє в ногах.
Страх.
Це  його дванадцятий удар
Дін-дом.
Кличе, кличе… День старий зачах…
Радості нема й немає чвар –
До оселі тихо входить страх.
Страх!!!

То синього неба замріяні очі
Розкрились в надії назустріч світанню.
Чутно, як потомлено крила тріпочуть,
Під зорями з вітром награвшись досхочу,
На землю розніжено пада жадання.

Жадання потомлено схилить додолу
Натружені крила, розбуркані мрії,
Росою засіє розпарене поле,
На березі, хвилею втихне поволі,
Готове до дії,
Народжене в дії.

Осяяли, враз, розпашіле обличчя
Одягнені в ніжне вечірні заграви.
І мить – нескінченно-щасливе сторіччя –
Жадання слуга і тиран опівнічний,
Завмерла… Як поклик завмер понад ставом.
1998

Блукав у смарагдах ручай кришталевий,
Трав розімлілих, дубів величавих.
А квіти! Мов білі розбіглися леви
По тихій галяві, спокійній галяві.
Куріпки вовтузяться – радості діти,
Не знаючи, там, за стіною осоту,
У висхле гілля та купини одіте,
Дрімає одвічне, величне БОЛОТО.
Всесильне в своїй потамованій люті,
В глибинах басову приховує ноту,
Ховає в глибинах дороги зіпсуті
Кінцева мета злої долі – БОЛОТО.
Звитяжні герої і злодії підлі,
Поборники свята й тяжкої роботи,
Мандрівники вічні й холопи осідлі
Злилися в єдине і вічне болото.
Де мрії величні? Чуття до нестями?
Зітхання любові, мелодія плоті?
Лиш бульбашки тихо бурчать у болоті,
Що дихає смертю і сіє підлоту.

Дарма ти хапаєш у липкі обійми
Надії, розбиті шляхами скорботи…
Я знаю: ти щиро і радісно приймеш
У теплі та темні обійми, БОЛОТО.
Розжарена голка у мертвому тілі,
Я – полюс життя, я – смарагду істота.
І леви могутні, могутні та білі,
Мене стережуть від тяжіння болота.
1992-1997

Держава – коліщаткозвір,
Всесильна гвинти комашина
На тебе суне, чавить зір,
Потужно чавить і невпинно.
Хто майстер той, отой «лівша»,
Хто породив таку дитину,
Що невблаганніша від гір?
Та вперто стій – бо ти людина,
Крихка й тендітна, та Душа
Твоя навіки – незборима.
2000.

Ти впав без сил, реве ще смерч утрат,
Ще б'ють лежачого безжалісні удари,
Згадай, молю, ти – світлого солдат,
Ти  – той що розганяє хмари.

Свинцем на землю пада голова,
У небі очі не віднайдуть пари,
Згадай: могутні в серці є слова,
Ти – той що розганяє хмари.

Поглянь, як гаснуть вогники в імлі,
Як простір поглинає морок свари.
Ти ж був мостом від неба до землі.
Ти – той що розганяє хмари.

Візьми ту силу, що в живім дріма,
Забудь про біль, забудь про давні чвари.
Нажахано здригнулася пітьма…
Піднявся той, що розганяє хмари.

І скеля знов напружено гуде,
Наповнюються руки світлим жаром.
Край неба розгорівсь, ударив де,
По хмарам той , що розганяє хмари…
1996

Цілунками на шовку шкіри
Ти ніжно вишиваєш насолоду,
ЧАРІВНА ВРОДА, я тобі не вірю,
Хоча – шалено, твій, ЧАРІВНА ВРОДА.

Загадкою нефритових зіниць
Ти всесвіт розгойдала вколо ночі,
Чарівні очі повергають ниць,
Ненавиджу й люблю ЧАРІВНІ ОЧІ.

В вогненнім танці пестощів твоїх
Моя душа до неба відлетіла.
ПРИНАДИ ТІЛА, я – ваш скромний мніх,
Я – вічний лицар ваш, ПРИНАДИ ТІЛА.

І спокій покотився шкереберть.
Ти увірвешся, мов у ніч світання…
КОХАННЯ,  я боюсь тебе, як смерті,
Хоча чекаю, як життя,  КОХАННЯ.
1997

Коли втрачається віра в Людину
Що залишається?
Коли в степу догорає билина
Що залишається?
Попіл, що вітер несе у далекі світи.

Коли за розлуками зникне кохана
Що залишається?
Коли під дощами полум'я тане
Що залишається?
Попіл, що вітер несе у далекі світи.

Коли в душі проливається зло,
Що залишається?
Коли у очах застигатиме скло
Що залишається?
Попіл, що вітер несе у далекі світи…одіванок

Удар за ударом… Удар за ударом…
Хвиля об скелю… хвиля об скелю…
Час б'є у вічність. В скелі печера.
В вічності – міра. Час. Поштовх. Хвиля…

Хвиля об скелю. Серце об розум.
В скелі – печера. В серці утрата.
В вічності  – міра. Пульс. Час та хвиля…
В серці – утрата… В серці – тривога.

Хвиля за хвилю, миля за  милю…
В вічності – міра, в мірі – безсилля.
Вийду за міру… Дорога… Дорога…
Вийду за міру…Час… Простір… Хвиля…

Час за часом  руйнує вічність.
Камінь за каменем тверді ламає…
Хвиля… Удари… Вас вже немає…
Ви вже не вічність, Ваша величність!

Хвиля за часом… Пульс … Час… Та хвиля…
Б*ються об розум думи немилі.
В скелі – печера… В пам*яті рана…
Час не лікує… Час – це омана!
2007

Мені б лише не втратить Віру
Під тягарем розважних дум…
Лиш крилами тендітно-сіро
Тріпоче сум… Тріпоче сум.
2007