Блукав у смарагдах ручай кришталевий,
Трав розімлілих, дубів величавих.
А квіти! Мов білі розбіглися леви
По тихій галяві, спокійній галяві.
Куріпки вовтузяться – радості діти,
Не знаючи, там, за стіною осоту,
У висхле гілля та купини одіте,
Дрімає одвічне, величне БОЛОТО.
Всесильне в своїй потамованій люті,
В глибинах басову приховує ноту,
Ховає в глибинах дороги зіпсуті
Кінцева мета злої долі – БОЛОТО.
Звитяжні герої і злодії підлі,
Поборники свята й тяжкої роботи,
Мандрівники вічні й холопи осідлі
Злилися в єдине і вічне болото.
Де мрії величні? Чуття до нестями?
Зітхання любові, мелодія плоті?
Лиш бульбашки тихо бурчать у болоті,
Що дихає смертю і сіє підлоту.
Дарма ти хапаєш у липкі обійми
Надії, розбиті шляхами скорботи…
Я знаю: ти щиро і радісно приймеш
У теплі та темні обійми, БОЛОТО.
Розжарена голка у мертвому тілі,
Я – полюс життя, я – смарагду істота.
І леви могутні, могутні та білі,
Мене стережуть від тяжіння болота.
1992-1997
