Стихи(Укр.)

На самотi тебе лиш бачу,
Лиш віддзеркалення в вікні,
Я б′юся крилами, неначе,
Бджола в забутому вині.

Я б′юся мозком об безсилля
В страхах заплутаних думок
Сухе, заплутане  бадилля
Лише перечіпає  крок.

Лише бринить пересторога
Мов віддзеркалення в вікні
Бо там – за пристрасті порогом
Ми залишаємось самі.
2009

В зеленім вирі – юні мрії,
Без слів жалоби, каяття,
Під синім прапором надії,
На золотому тлі життя.

В зеленім вирі пошук істин,
Блукання в тиші навпростець.
Де думи чисті й руки чисті,
Та чистий в полі вітерець?

Енергія, що йде до цілі,
Мета мов істина-одна…
А ранками – тумани білі,
Вода прозора аж до дна…

Де Істина? Замкнулось коло
І в ньому рятівна пітьма
Волає нам глухим та кволим:
Нема ЇЇ ! Нема! Нема!
  
Є  спогадів далекий стогін:
Як ти ступив  крізь муки стрій,
На зрадливу, життя, дорогу,
Під  стягами юначих мрій.

Лежу закутий у базальт –
Тисячотонні руки – брили,
Коли б ви, як птахи злетіли
У небо, де такі прозорі,
Всміхаються до мене зорі.

Заплетений у свіжість трав,
Обличчя росами омите,
Зелені стебла – оксамити,
Думки мої високі й чисті,
Оправлю в зоряне намисто.

Оскаженілі зграї льоду
 посеред скреслої ріки…
Так он воно ти що – Свобода –
Мостів нема, розмиті броди…
А в спину б'ють сухі піски…

Зціліть, чаклунскії ключі
В горах, мою розбиту душу.
Бо йти у скреслу ріку мушу,
До берега, де у траві
Згубилось зоряне намисто,
Де думи мої добрі й чисті
В базальт закуті… І прозорі,
До них всміхаються лиш зорі…

Серпанком вранішнім, легким
Я огорну тебе, кохана,
Такий легкий я та прозорий,
Я розчинюсь, як сонце встане,
Серпанком вранішнім легким

Планети зкинем  шати тісні
І чисті, наче дві зорі
Здіймемось ми на крилах пісні,
Понад дахи та димарі…
Єдині в світі дві зорі.

Наш в небі зоряний танок –
Не маячня і не омана!
Я розчинюсь, як сонце встане,
А ти на чистім тлі думок
Прокинешся, така жадана

Й  одна, серед дівочих мрій…
Та дві сльозинки – дві зорі,
Нараз, в очах твоїх розтануть,
Як вранішній легкий серпанок,
Що розчинився угорі.

Крива береза на моїм болоті,
Крива береза, безсоромно гола.
У щільниках гудуть натужно бджоли…
Крива береза на моїм болоті.

Крива береза… тихий стогін плоті.
А ти крізь ніч летиш, летиш до мене,
Крізь ніч чарівну,та гаї зелені…
Крива береза на моїм болоті…

Крива береза… Твої ніжні ноги
Поранив в темряві жорстокий терен
І краплі крові на моїм порозі,
Посіяні, немов жертовні зерна.

Крива береза… Відчиняю двері,
Впадаю ниц… Це ти? Моя богине?
Я знаю :  щастя є і  пісня лине.
З берези лине пісня солов*їна!

Лиш пісня щастя, та чарівна пісня тиші…
Цілую я твої розкішні шати
Цілую аромат лілей ніжніший,
Тебе не можу я не цілувати.

Крива береза – безсловесний свідок.
В твоїм волоссі – зоряна корона…
Тебе кохає світ і ніч боронить…
Тебе обходять стороною біди.

За тебе я кидаю на терези
Свій розум,силу і свою фортуну.
Я блазень твій і завойовник – гун…
Та марно все… Ти зла – крива березо!

Крива березо, ніжний твій цілунок
Переростає в шал сплетіння ліній,
Кричить чекання, закипає трунок…
А на березі заіскрився іней…

І вибух породив між нами Всесвіт…!
Через серпанок зір твоє обличчя,
Таке потомлене, таке щасливе,
Я закарбую в серці на сторіччя!!!

Коли у хворобі палає тіло,
Як жар той спалить іржу невіри,
Як під іржею так променисто
Засяє знову гаряча криця
Удар безсоння і вибух іскор,
Дзвенить у вухах відлуння тиші
Гаряча думка все вище й вище.

Якщо хвороба запалить тіло
Вогнем небесним, вогнем плавильним.
Та перетопить буденних явищ
Звичайну глину
У скло чарівне думок невпинних.
Та розуміння чийогось промінь
На гранях тонких веселку зродить,
Така хвороба хай не відходить,
Хай палить…
Жар цей – Дарунок Бога.
 

Всього
 лиш Слово,
 всього лиш? Слово –
Мільйоноватна подача струму,
Через завали перестороги,
Через напливи старого суму.

Всього
 лиш слово –
 і перепончаті
Крильця страху покинуть стріху,
Гарячі краплі утнуть по даху
Весняну пісню, мені на втіху.

Всього
 лиш слово
І перші громи
Розірвуть навпіл сорочку тиші
Дівочі страхи, дівочий сором
Замруть у серці неначе миші.

Всього
 лиш слово
І через сотні
Стежок забутих, місток надії
Понад безсилля зими дрімотне
Призве до дії і кине в дію.

Моє божевілля спливає свічами
І тіні лякливо забились в куточки
Очей, що чекають на лагідний доторк,
Навзаєм по ранам отримують сіллю.

Моє божевілля: плодючі рівнини
Чекають на руки до праці голодні
А небо холодне сміється над сином,
Що цвяхи іржаві кидає у ріллю.

Моє божевілля – це мрії юначі,
Що ледь розгорнувши потужнії крила
Забились об мури, об мури нестачі
На поміч покликавши божевілля.

Моє божевілля – надумана сила,
Що тішиться нею слабкий та убогий…
Розбиті дороги, мости перегнилі
Ведуть  напрямки у моє божевілля.

Хай струни кричать, може трапиться диво,
Гармонія вправить реальності диски,
По норам із писком розлізуться білі
Щурі… І розтане моє божевілля.

Та де там! Під чорним промінням контролю
Біліють кістками замучені тіні
Розумних думок… Тільки мозку дозвілля
Плекає терпляче моє божевілля.

Людське обличчя -  в сутінках очей
Людське обличчя – мерехтіння мрій,
Людське обличчя – тихий клич ночей,
Чарівний трунок сну, думок настій.

Людське обличчя – зоряні міста
Ледь проглядають через дим життя
До тебе вже немає вороття,
На землю не вертаються з хреста.

Людське обличчя  – неба далечінь
Тремтить лякливо в ревиську потвор
Так можновладно ляскає затвор
У схвальній тиші пліснявілих стін.

А морок починає свій танок
Під музику покинутих склепінь…
Людське обличчя – терновий вінок
Одвічний атрибут людських сумлінь.

Посеред шквалу переможних нечистот
Ламає простір підлість – буревій-
Дев'ятий вал… Та для живих істот
Людське обличчя – вогнище надій..!

НЕВОЛЯ – це зовсім не мури
Що сковують  іржаві грати, ті
Що ховають міцні кайдани,
Що обіймають гарячі руки,
Що обіймають холодне тіло,
Що не утрима осяйну душу,
Що відлетіла, що відлетіла.

Неволя зовсім не є хвороба,
Що спеленала у простирадла
Ослаблі в*язи, що ледь вкривають
Кісток тендітних слабку опору,
Що ледь тримає охляле тіло,
Яке не втрима потужну душу,
Що відлетіла, що відлетіла.