Пане мій ясновельможний
У розкішнім екіпажі,
Ти послухай, коли можеш,
Що тобі холоп твій скаже.
Чуєш, пане в Кадилаку,
Ти ж – колишній мій товариш,
Я – той пан,що ти-служака,
Закликав літать під хмари.
Я – колишній твій товариш,
Нині пан – що в чергах стоїть,
Доки ти омарів травиш,
За гнилою ковбасою.
Я – той пан, кому ламають
У лікарнях псуті зуби,
Я – той пан, у кого грають
По ночам іржаві труби.
Я знімаю з себе шкіру,
Щоб вдягнуть до школи сина.
Ти плюєш на мене? Вірно!
Я забув, що я – Людина.
Що товариш твій учора,
Що його ти вів в майбутнє,
І бе6змірная покора
Визначала мою сутність.
Я – ТОВАРИШ, чия донька
Продається в ресторанах.
Ти в її малі долоні
Тиснеш легкі гроші, ПАНЕ.
Ти відняв у мене віру
В те, що я – жива людина,
Знаю, що холопом сірим
Син мій буде в твого сина.
Ти, товариш мій надійний,
Попотів на рідній ниві,
Ти кістьми її засіяв
І полив сльозами живих.
Ти нужденну Батьківщину
Гвалтував, топтав і мучив,
Вирвав пісню журавлину,
ВОЖДЬ, ТОВАРИШ, ФЮРЕР, ДУЧЕ.
Розтоптавши тіло тлінне,
Ти Зганьбив і сиву пам’ять…
Лиш хрести під небом синім,
Мов надії рвані рани.
А тепер вдягнув жупана,
Одкопав і шапку бирку,
Зняв з широкого лацкана
П'ятикутну злоту зірку
І, змахнувши булавою,
Кликнув нас за неньку рідну!…
Я ж холопом сірим стою,
Бо згадав, як землю бідну,
Ви, СУЧАСНІЇ ГЕТЬМАНИ,
Оптом, жменями й роздрібно
Торгували з-під жупана…
А тепер останки гнилі
УКРАЇНИ – БАТЬКІВЩИНИ,
Розкопали і одмили
В оксамити, серцю милі,
Одягли. Й за руку водять
По корчмам та по ярмаркам,
І пропитому народу –
На закусь, та під зажарку…
З-під смарагдів, позолоти,
Мертво зрять зотлілі очі
І бубнить беззубим ротом
Про терпіння та чесноти…
А ПАНИ нам - про мінуле,
Пра казацкїї звіцяги,
Про бряжчання шабель, кулі,
Про малиновії стяги,
Про ТРИЗУБ – вогненну птаху,
Та про мудрість Ярослава…
Наганяє добре страху
На сусідів скіфська слава…
Далі, проти плину часу,
У намети кіммерійські…
Мертвий погляд, тугим пасом
Заганя нас в докембрійський…
Заржавілих шабель брязкіт
Не дає почуть, як лине
Крик про поміч та про ласку
Ледве живої дитини,
Що із попелу родилась,
Із пісень лісів останніх,
Із джерел, що погубились
Під зотлілими степами.
І її, малу та кволу,
Із купелі, ще й нагою
Викинули. Щоб одмити
Труп живлющою водою!
Ця мала, рожевощока
І безсилая дитина –
Це і є МАЙБУТНЯ НАША,
НАША ВІЛЬНА Україна.
То ж кохайся із минулим,
Як таке, твоє натхнення,
ПАНЕ, ми не всі поснули,
Ми ще бачим сьогодення.
Ми вже знаєм: Україна –
Не булави й не жупани,
Не золочений ошийник
У свого, старого Пана.
Не товчи нам про минуле,
Про стару та нову віру,
Не буди в тих, що поснули
І дрімають, ЗЛОГО ЗВІРА.
Крім БОГДАНА та МАЗЕПИ
КОЛІЇВЩИНА бувала…
Тож прийдуть широким степом
Та заллють за шкуру сала.
То ж шануйся, милий ПАНЕ.
Бо прокинуться, й для сміху,
Обдеруть твого жупана
Й пустять когута під стріху…
Думай. Думай! КРАЩЕ ДУМАЙ!
Менше хапнеш на сьогодні
І обійдеться без шуму
Й злості гнаних та голодних.
1992.